76% засуджених перед звільненням найбільше потребують матеріальної допомоги, 53% – інформації про те, де і яку допомогу можна отримати, і однаково по 24% – допомоги з пошуком житла, медичної допомоги, а також відновлення документів.
Про це йдеться у дослідженні щодо доступу до послуг соціальної адаптації для звільнених осіб, проведеного експертами FREE ZONE.
Загалом участь у дослідженні взяли 150 людей, які звільнилися з установ виконання покарань з 2018 до 2021 року у різних областях України. Серед них 132 – чоловіки та 18 – жінки віком від 25 до 62 років.
Дослідження мало визначити проблеми, з якими стикаються засуджені до та після звільнення з установ виконання покарань.
72% опитаних ще відбуваючи покарання стикалися з упередженим ставленням з боку співробітників виправних установ. Лише 28% засуджених, які відбували покарання в пенітенціарних установах, не мали такої проблеми.
Зокрема, респонденти зазначали, що стигма та дискримінація проявлялися у таких випадках:
- відсутність консультацій з боку працівників. Скарги на адміністрацію могли в подальшому негативно впливати на особисте ставлення до ув’язненого. «Ми вам нічого не винні», «ти – зек і не маєш права голосу»;
- відмова у консультаціях щодо відновлення документів;
- прискіпливе ставлення до засуджених та необґрунтовані покарання;
- досвід неодноразового покарання міг стати приводом для утисків з боку адміністрації;
- утиски через досвід неодноразового відбуття покарання.
Щодо послуг з підготовки до звільнення, 31% опитаних абсолютно не задоволені якістю надання послуг з підготовки до звільнення. 17% взагалі не отримували таких послуг. 16% – повністю задоволені.
Зокрема, від адміністрації установ виконання покарань, опитані потребували такої додаткової допомоги в:
- отриманні необхідних ліків;
- роз’ясненні щодо працевлаштування;
- доступі до інформації щодо того, куди звертатися по допомогу після звільнення;
- грошах на проїзд до дому та на перший місяць після звільнення;
- потрібному одягу;
- пошуку тимчасового житла після звільнення;
- юридичній літературі (якщо засуджені мали таку, її забирали та могли покарати за це);
- медичній допомозі;
- транспортуванні до лікарні.
Серед респондентів 47% працювали в місцях позбавлення волі. З більшістю з них (57%) не уклали офіційних договорів. 52% перед звільненням не отримали зароблені гроші за час відбування покарання.
Після звільнення 14% респондентів не мали паспортів і найбільше мали потребу в працевлаштуванні (81%), коштах для проживання (58%) та у інформації, куди звертатися за необхідною допомогою (33%).
З питань щодо працевлаштування більшість опитаних зверталися до центрів зайнятості. Роботу цієї структури оцінили в 1 чи 2 бали з 5. «Мало надавалося інформації про вакансії», «Співробітники розмовляли зі мною крізь зуби», «Посилали на роботу не за фахом. Я швачка, а мене відправили на вакансію прибиральниці з мінімальною зарплатою. При цьому треба було пройти медичне обстеження, а воно було платним. Я не могла цього зробити».
Щодо медичних послуг після звільнення, найбільш затребуваною були: укладення декларації з сімейним лікарем (76%), лікування ВІЛ (45%), гепатитів (24%) та туберкульозу (16%).
77% респондентів стверджують, що найбільше їм допомогли громадські організації, 20% – релігійні організації, 15% – спостережні комісії та родичі. Лише кілька опитаних відмітили державні установи як такі, що допомогли вирішити їхні проблеми після звільнення.
При отримані послуг з соціальної адаптації більшість опитаних (60%) мали труднощі з отриманням інформації про необхідні послуги, 35% – не мали грошей на проїзд і оплату послуг, 27% – скаржилися на складну процедуру підготовки документів.
Дослідження підготовлене у межах проєкту «Забезпечення права на здоров’я в тюрмах: від адвокації до сервісів» за фінансової підтримки «100% життя» – Мережа ЛЖВ
