with Коментарів немає

13 жовтня Міністерство юстиції опублікувало проєкт постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку надання медичної допомоги ув’язненим» (далі – проєкт Порядку) та запропонувало долучитися до громадського обговорення його положень.

Особливої актуальності унормування порядку надання медичної допомоги ув’язненим набуває у світлі процесу реформування системи охорони здоров’я, спрямованого на підвищення якості та доступності медичної допомоги, зменшення фінансових ризиків для людей за рахунок впровадження державного гарантованого пакету медичної допомоги, що базується на пріоритетах охорони здоров’я, враховує поточний економічний стан і можливості держави та фінансується з урахуванням положень статті 95 Конституції України.

У зв’язку з цим є доцільним вказати на недоліки та упущення, що містяться в проєкті Порядку та створюють перешкоди для отримання ув’язненими медичної допомоги належної якості та обсягу.

  1. У пункті 1 проєкту Порядку наголошується, що цей акт визначає основні засадиорганізації медичного обслуговування осіб, узятих під варту, та механізм взаємодії закладівохорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України із іншими закладами охорони здоров’я, що не належать до сфери управління Міністерства юстиції України (далі – заклади охорони здоров’я), міжрегіональними територіальними органами Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань, слідчими ізоляторами, установами виконання покарань з питань надання медичної допомоги ув’язненим.

Натомість враховуючи аналіз інших нормативних документів, порядок – це: акт, що встановлює механізм реалізації прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб, процедуру застосування нормативно-правового акта та умови провадження певної діяльності; організаційний документ, що відповідно до встановлених вимог, правил і норм визначає чітку послідовність дій певного процесу із зазначенням способів та методів його використання, форми та умови здійснення певної діяльності; організаційний документ, що відповідно до встановлених вимог, правил і норм визначає чітку послідовність дій певного процесу із зазначенням способів та методів його використання, форми та умови здійснення певної діяльності.

Звідси, якщо назва проєкту Порядку містить вказівку, що він стосується надання медичної допомоги, то його зміст повинен відбивати чіткий механізм, процедуру та умови її отримання (а не основні засади організації медичного обслуговування осіб, узятих під варту, та механізм взаємодії закладів охорони здоров’я).

Проте в п. 3-9 проєкту Порядку містять суто банкетні положення щодо організації та проведення медичної допомоги ув’язненим у медичних частинах відповідно до законодавства про охорону здоров’я, системи стандартів у сфері охорони здоров’я, клінічних протоколів у порядку, передбаченому законодавством.

Подібний підхід спостерігається у всьому тексті документа, наприклад: «23. Закупівля, отримання, облік, контроль за зберіганням та використанням лікарських засобів, медичних виробів, дезінфекційних засобів, антисептиків, технічних та інших засобів реабілітації здійснюються відповідно до вимог законодавства. Ув’язнені забезпечуються лікарськими засобами, медичними виробами, технічними та іншими засобами реабілітації відповідно до вимог законодавства» тощо.

У результаті це взагалі нівелює доцільність розробки й затвердження окремого документу, що стосується такої категорії осіб як ув’язнені, які за Конституцією України та іншими чинними законодавчими актами, користуються без винятку всіма правами, зокрема, у медичній сфері, що і вільні громадяни.

  1. У пункті 9 проєкту Порядку встановлюється, що «Медична допомога ВІЛ-інфікованим надається відповідно до Порядку організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10 липня 2013 року № 585, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 липня 2013 року за № 1256/23788». Як передбачено в зазначеному документі, «1.1. Цей Порядок встановлює основні вимоги до організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД та поширюється на заклади охорони здоров’я (далі – ЗОЗ) незалежно від форми власності та підпорядкування». Окрім Порядку організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД, питання надання медичної допомоги цій категорії громадян врегульовані наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10.07.2013р. № 585 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань вдосконалення організації медичної допомоги людям, які живуть з ВІЛ» (зокрема, ним також затверджений порядок встановлення діагнозу ВІЛ-інфекції та ведення обліку людей, які живуть з ВІЛ, та здійснення медичного нагляду за ними).

З невідомих причин проєктом Порядку, незважаючи на проголошення поширення на ув’язнених загальних правил надання медичної допомоги, в п. 9-15 встановлюється певний власний алгоритм дій медичних працівників (причому він розписаний доволі детально, але насправді дублює положення загальних нормативних актів з цих питань) з єдиним посиланням на інший загальний акт – Порядок взаємодії закладів охорони здоров’я, територіальних органів внутрішніх справ, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів у частині забезпечення послідовності диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства юстиції України від 05 вересня 2012 року № 692/775/1311/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 19 вересня 2012 року за № 1615/21927. Доцільність такого підходу викликає значний сумнів.  

  1. Не відповідає чинному законодавству та рішенням ЄСПЛ й норма, що «Під час медичного огляду бути присутніми лише медичні працівники, крім випадків, коли лікар просить персонал слідчого ізолятора бути присутнім з міркувань безпеки або ув’язнений просить про це». Небезпечність кожної особи для інших повинна встановлюватися за чіткою процедурою за наявності передбачених законом підстав, а в проєкті Порядку це фактично «віддається на відкуп» власного розсуду медичного працівника, що є неприпустимим і може потягнути численні порушення прав людини та негативні для України рішення міжнародних інституцій.
  2. Не визначено у п. 17 проєкту Порядку й підстав, за яких допуск лікаря не може відбутися. Якщо таких випадків не може бути у практиці, то навіщо звертатися із запитом до адміністрації установи? Якщо ж вони можуть мати місце – то їх слід чітко і вичерпно зазначити в законі, в тому числі й забезпечивши дотримання ціннісної переваги життя і здоров’я особи над режимними вимогами, зокрема, і з урахуванням рішень ЄСПЛ.
  3. Проєкт Порядку також не дає відповіді на запитання щодо надання медичної допомоги ув’язненим в період їх перебування в дільницях слідчого ізолятора на території установ виконання покарань. Якщо такі особи будуть отримувати медичну допомогу в медичних частинах саме установ виконання покарань, то вони фактично будуть отримувати послуги за іншою процедурою. А це вже є дискримінація за ознакою місця перебування. Це також стосується і місць амбулаторного прийому, якими в слідчих ізоляторах є «медичні кабінети режимних корпусів слідчих ізоляторів», яких немає в установах виконання покарань.
  4. Сумнівним видається й положення, що «Перелік медичних послуг, які надаються в медичній частині, визначений у додатку 10 до цього Порядку». Таке визначення фактично створює умови для дискримінації ув’язнених порівняно з вільними громадянами в частині обсягу допомоги, що може їм надаватися. Тут виникає ще й таке питання: якщо медична частина не спроможна надати всі послуги, передбачені в подібних ситуаціях у цивільних закладах охорони здоров’я, то наскільки обґрунтовано функціонування таких витратних закладів саме на території установ виконання покарань і чому не забезпечити їх отримання в закладах за межами СІЗО?
  5. У пункті 23 проєкту Порядку встановлено, що «Лікарські засоби або їх аналоги (далі – лікарські засоби), медичні вироби, технічні та інші засоби реабілітації можуть бути отримані від родичів ув’язнених або інших осіб за умови їх призначення лікарем та погодження із завідувачем медичної частини. Лікарські засоби ув’язненими приймаються відповідно до встановлених лікарем призначень під контролем медичного працівника». Натомість чинним законодавством передбачено, що з точки зору державного регулювання всі лікарські засоби поділяються на дві категорії: ті, що відпускаються за рецептом лікаря (prescription drugs); ті, що можна отримати без рецепту (over–thе-counter drugs). Ліки, що відпускаються без рецепту: можуть обиратися самостійно, мають прийнятний рівень безпечності, не потребують залучення лікаря, мають низьку імовірність застосування не за призначення чи зловживання. Тобто в проєкті Порядку закладається обмеження прав людини в медичній сфері через заборону прийому ліків без призначення. Це також стосується й можливості обрання засобів реабілітації.
  6. Не визначено у проєкті Порядку й те, яким чином буде реалізовуватись на практиці механізм фінансування забезпечення реабілітаційними засобами за принципом «гроші ходять за людиною» та виплати компенсації вартості за самостійно придбані засоби реабілітації тощо. Відповідні положення знову-таки підміняються посиланнями на загальні акти без встановлення чітких процедур з урахуванням бюджетних процесів та специфіки тримання особи в місці ув’язнення. Це теж є обмеженням прав ув’язнених.
  7. Положення п. 29 «Після звільнення ув’язненого з-під варти завідувач медичної частини передає на зберігання до слідчого ізолятора медичну карту амбулаторного хворого № 025/о, де вона зберігається впродовж п’яти років разом з особовою справою ув’язненого» не забезпечують конфіденційності медичних даних на особу, оскільки широке коло посадових осіб мають доступ до архівних особових справ. Це є грубе порушення прав людини.
  8. Некоректним є формулювання, що «Патолого-анатомічний розтин трупа ув’язненого проводиться відповідно до положень статті 72 Основ законодавства України про охорону здоров’я у найближчому закладі охорони здоров’я, де такий розтин може бути проведено». Стаття 72 зазначеного нормативного акту встановлює не порядок розтину, а підстави для його проведення, й можливість непроведення.
  9. У пунктах 7-8 Розділу ІІ проєкту Порядку передбачено, що «Під час взяття ВІЛ-інфікованого ув’язненого під медичний нагляд заповнюється форма первинної облікової документації № 502-1/о «Реєстраційна карта ВІЛ-інфікованої особи № ___» (далі – форма № 502-1/о), затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 05 березня 2013 року № 180, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 березня 2013 року за № 495/23027, у якій проставляється підпис лікаря, відповідального за перед- та післятестове консультування, після чого зазначена карта долучається до медичної карти амбулаторного хворого № 025/о. Медичний працівник, відповідальний за перед- та післятестове консультування спільно із завідувачем медичної частини у триденний строк після оформлення форми № 502-1/о надсилає її копії у паперовому вигляді поштою до обласного (міського) центру профілактики та боротьби зі СНІДом для ведення обліку і звітності ВІЛ-інфікованих осіб та надання цим особам медичної допомоги та філії ЦОЗ ДКВС України, якій підпорядковується медична частина». При цьому відсутня жодна вказівка, що така форма заповнюється виключно після обов’язкового отримання письмової згоди від особи на обробку персональних даних. Таким імперативним формулюванням фактично створюється підґрунтя для порушення прав людини і положень щодо захисту персональних даних.
  10. Медичні огляди є обов’язковими лише для певних категорій населення, але, виходячи з того, що громадяни України зобов’язані піклуватись про своє здоров’я та здоров’я своїх дітей і не шкодити здоров’ю інших громадян, вважаємо, що кожен має усвідомлювати необхідність проходити періодичні медичні огляди з метою піклування про своє здоров’я та здоров’я оточуючих громадян, а також з метою профілактики та попередження небезпечних захворювань. КВК України такого обов’язку на ув’язнених не покладає, натомість у п. 3 розділу ІІ фактично резюмується обов’язковість цього. Не дозволяє забезпечити й конфіденційність звернення до медичного працівника і самостійне заповнення журналів обліку ув’язненими: «Ув’язнені записуються у журналі попереднього запису на амбулаторний прийом, форма якого наведена в додатку 5 до цього Порядку (далі – журнал попереднього запису), що знаходиться на посту у старшого по корпусному відділенню». Це є порушенням прав людини.

Як загальний недолік слід відзначити безпідставне тяжіння до продовження ізоляції медицини в установах попереднього ув’язнення та намагання створити дубляж системи цивільної медицини. Це вимагає значних коштів (у разі її нормального функціонування), може призвести до виключення ув’язнених з числа громадян, на яких розраховуються і фінансуються медичні послуги й ліки в цивільному секторі охорони здоров’я (особливо з огляду на процеси децентралізації), обмеження прав людей, що є невинуватими у вчиненні злочинів, а також вилучення утримуваних в слідчих ізоляторах осіб з числа тих, на кого такі послуги обраховуються та плануються.

Наведеним перелік порушень прав ув’язнених та недоліків у нормах проєкту Порядку не вичерпується.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

  1. Проєкт Порядку, поданий на громадське обговорення, не відповідає основним вимогам, що ставляться до такого роду документів, за формою і змістом.
  2. Проєкт Порядку не вирішує проблемні питання, на яких зазначається при формулюванні мети його розробки.
  3. Проєкт Порядку не може бути схвалений і затверджений у поданому вигляді та потребує детального й ґрунтовного доопрацювання.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

  1. Переглянути підходи до нормативного закріплення порядку надання медичної допомоги ув’язненим.
  2. У базовому документі виключити постійне посилання на загальноприйняті акти, зосередивши увагу на специфіці певний дій, що базується на правовому статусі ув’язнених та зумовлюється виключно перебуванням їх в умовах ізоляції.
  3. Виключити негативну практику здійснення спроб максимального відокремлення медицини в місцях ув’язнення, зосередившись на розробці комплексного документу у сфері пенітенціарної медицини, що охоплював би увесь спектр проблем реалізації права на охорону здоров’я, одержання медичної допомоги та медичного страхування як під час перебування осіб в слідчих ізоляторах, так й в установах виконання покарань, що потребують нагального розв’язання, та формував би стратегічне бачення щодо напрямів необхідних перетворень і змін. Цей документ повинен визначати як основні напрями медичної реформи у сфері пенітенціарної медицини, так і пріоритетні завдання за кожним напрямом її реалізації.
  4. При розробці відповідних нормативних актів забезпечити процедурні алгоритми доступу ув’язнених до медичних послуг за процедурами та рівнем, що існують в цивільній медицині.
  5. Додатково вивчити доцільність створення в кожному слідчому ізоляторі аналогу цивільного медичного закладу (у порівнянні, в тому числі, з витратами на забезпечення їх охорони в лікувальних закладах на волі, а також видатками на утримання медичних частин й спеціальних медичних кабінетів режимних корпусів слідчих ізоляторів). Особливої актуальності це набуває в умовах, що у проєкті Порядку фактично вся лікувальна діяльність перекладається на цивільні заклади охорони здоров’я: «…направленню на госпіталізацію до інших закладів охорони здоров’я підлягають ув’язнені, у яких виникли захворювання або загострилися хронічні хвороби, лікування яких потребує госпіталізації, а також за необхідності проведення додаткового обстеження (якщо наявним у медичних частинах обладнанням, лабораторіями та обсягом медико-санітарної допомоги не передбачено проведення цих обстежень)».
  6. При розробці нормативних актів забезпечити запобіжники щодо виключення випадків ускладнення доступу ув’язнених до медичних послуг за власним вибором та у межах, передбачених в цивільному секторі охорони здоров’я.